Хоча “Марті Супрім” начебто не існує в системі франшиз, ще на початку 1970-х років була висунута думка вважати “авторське кіно”, до якого творіння Джоша Сафді безумовно належить – брендом під іменем певних режисерів. А бренд, як і франшиза, будується на повторювальних елементах, які послідовно використовує. Й навіть якщо відкинути стилістичну близькість “Марті Супріма” до інших фільмів Сафді, то не можна не звернути увагу на те, що у трьох останніх фільмах, де Джош Сафді значиться режисером та сценаристом, використовується один той самий механізм: береться актор, який ну просто ніколи не міг асоціюватися з мізерним, й навіть огидним створінням, й перетворюється саме на нього, пускаючи того в хаотичну одісею Нью-Йорком, насиченому ретельно створеними аутентизмами та саундтреком Деніеля Лопатіна, де ці персонажі для реалізації своїх обсесій будуть робити дедалі гірше собі та оточуючим. “Марті Супрім” з Тімоті Шаламе в головній ролі – якісне продовження бренду, що зберігає ідентику, в той же час маючи свіжі нотки.
“Гарні часи” (Good Time, 2017), “Неграновані коштовності” (Uncut Gems 2019) і тепер цей фільм можна бачити як певну трилогію, яка випробовує глядачів на еластичність, послідовно звужуючи набір ситуацій, в яких героям можна симпатизувати через їх вчинки, але водночас залишаючи високими можливості симпатизувати через їх образи, через ситуації, в які вони потрапляють й навіть через позафільмові обставини – наприклад, через те, що героям позичають свої тіла й таланти актори, які є дуже популярними, а двоє з них, якщо користуватися термінами глянцевої преси – є секс-символами. У “Гарному часі” Роберт Паттінсон грав дрібного злодюжку в часовому цейтноті, який тільки збільшує ентропію навколо себе, але його герой, впродовж нетривалого часу подій всередині фільму, намагається допомогти іншій людині – своєму брату. Це не виправдовувало його вчинки, але давало певну емоційну індульгенцію навіть попри цілком закономірне питання про те, як і чому його брат опинився в тій ситуації, з якої його намагався витягнути герой фільму. Персонаж Адама Сендлера безперечно викликає дуже якісну роздратованість впродовж усієї тривалості “Негранованих коштовностей”, але його залежність від постійного випробування шансу не стільки коштує іншим, скільки йому самому, й врешті-решт дає змогу створити свого роду шедевр, де можливість шансу була ним самим створена і реалізована у особистий тріумф, яким, щоправда герой не встиг насолодитися. Герой “Марті Супрім” працює виключно на себе, реалізуючи потреби свого его, втім ціну за його махінації платять вже платять переважно інші. Принаймні, до певного часу. Герой Тімоті Шаламе, нью-йоркський єврей у святій вірі, що він є обраним у світі пінг-понгу, але ображений поразкою у фіналі на чемпіонаті світу від японця з “нечесною” ракеткою, перед самою поїздкою на наступний чемпіонат саме в Японію втрачає накопичені гроші на подорож і вимушений шукати їх й найкоротші терміни всіма доступними шляхами.
Всі три фільми, якщо ще більш скоротити їх опис, про героїв, які бігають по Нью-Йорку в пошуках грошей. “Марті Супрім” – найбільш радикальний з усіх трьох фільм, і його вже можна прийняти за провокацію або насмішку. Він встановлює найменшу відстань між героєм та актором. В усіх цих трьох фільмах актори грають проти амплуа, але саме “Марті Супрім” здається автівкою від дуже якісного виробника, але з індивідуальним тюнінгом під конкретного власника, який і крутить кермом. І цей власник саме Тімоті Шаламе. Що змінилося від “Гарного часу” до “Марті Супріма” найпростіше, хоча і далеко не найповніше, можна продемонструвати на прикладі двох кадрів з обох фільмів, що їх використовували у маркетингу кожної з стрічок.
Ці два фото – досить примітивні, але вже соціальні, причому досить точні характеристики. Яка з них більше сприяє тому, щоб підставити себе на місце людини у кадрі, й яка розбурхує фантазування щодо попередніх та подальших ситуацій, між якими опинився цей кадр? Яка з них більше сприяє тому, щоб уявити людину в кадрі у якості об’єкта фантазій? Мені здається, що героя Роберта Паттінсона у кадрі обере небагато хто, оскільки його образ обіцяє не стільки пригоди, скільки проблеми – в ньому немає флеру “цікавості”, – слова-прірви, куди розважальна індустрія заливає з безкінечного відра контенту, який дозволяє фантазувати сучасній нудьгуючій людині глобалізованого світу про те, що сучасна людина недоотримує, як вона думає, під тиском соціальних норм, нестачі ресурсів та часу. Герой Шаламе навіть у вигляді плями на картинці – зовсім інша справа. Його образ обіцяє саме пригоди. Й, власне, обидва фільми можна вважати цими кадрами, подовженими у часі, де обіцянка напіврозмитого образу втілюється у конкретні характеристики героїв та ситуації. Чи звабить у фільмі когось герой Паттінсона у фільмі, кадр з якого продемонстрований вище? Чи звабить когось герой Шаламе? Хто є більш винахідливим, освіченим, успішним і талановитим з них обох? Хто є більш цікавим?
Тобто в “Марті Супрім” герой, напевно, мав би отримати найменше глядацьких симпатій через сутність своїх дій, але отримує найбільше через свій образ та те, в яких ситуаціях його розміщує фільм. Він майже має право на свої дії через свою талановитість, зухвалість, енергію, і те, що це Тімоті Шаламе. Можна було б додати й вірильність, власне, але це слово вже давно вийшло з моди щодо чоловічих персонажів в кіно. Ба більше, фільм, можна сказати, теж йому симпатизує, оскільки є єдиним з трилогії, де герою чітко дається зрозуміти, що він програв, але разом з тим і єдиний, де герою принаймні дається шанс чомусь навчитися. Звісно, це необов’язково мається трактуватися як те, що фільм саме симпатизує персонажу, але у звичній парадигмі цінностного трактування фільму це замулює оцінку побаченного. Просто кажучи фільм за чи проти Марті? І для чого?
Таке примітизування “Марті Супріма” цілком навмисне з мого боку, оскільки й сам цей фільм цілком лягає у найпоширенішу фабулу американського фільму ще з класичних часів, визначену ще Девідом Бордвеллом як “цілеспрямований герой або героїня досягає своєї мети”. Звісно, оскільки герой набуває рис антигероя й зрештою своєї мети не досягає, “Марті Супрім” починає виглядати як пародія на цю фабулу, в якій, за тим самим американскьим дослідником, дуже легко було бачити дух американського індивідуалізму та підприємництва. Власне, цим шляхом йде чимала частина американської критики, вважаючи американський індивідуалізм критичною ціллю цієї стрічки й намагаючись представити своє сприйняття героя в іронічному контекст, в якому і прийняття й неприйняття героя можна об’єднати разом, бо герой, знову це слово, є “цікавим”. Герою навіть дається можливість, й він нею користується, довести двом головним людям, які заважають втіленню його мети, що він таки був вартий того, на що розраховував – сюжетний хід, який теж дає глядачам багато підстав для пошуків виправдовування героя. Остання сцена може навіть натякати хоч й не на переродження героя, але хоча б на те, що в його персональному всесвіті з’явилося щось ще окрім Марті Маузера. Тобто фільм, вже визначивший героя як досить симпатичного, дає йому шанс стати кращою людиною. Створюючи варацію узагальненої фабули “герой йде назустріч своїй меті” наповненою спочатку етично сумнівними діями персонажа, потім його недосягненням мети, а потім нульовою точкою, в якій герой має переоцінити себе, “Марті Супрім” цілком нормально сприймати як критику індивідуалізму, яка наче показує реалістичну картину того, як герої йдуть до своєї мрії, іноді проходячись по чужим головам, втім, і без страховки своєї власної голови (а іноді дупи). Ця варіація є теж дуже традиційною та розповсюдженою, особливо для тих, хто хоче згодом потрапити в пантеон класиків, втім “Марті Супрім” виділяється тим, що робить багато зусиль для того, аби його герой подобався, наближаючись по рівню дивності загального образу до героїв фільмів 1980-х про історії успіху. Одним з класичних прикладів буде герой Тома Круза з “Ризикованого бізнесу”.
Завдяки останній сцені, особливо через її контраст з всім тілом фільму, “Марті Супрім” починає нагадувати, як не дивно, “Механічний апельсин” Ентоні Берджеса (не Стенлі Кубріка), оскільки просто стає історією дорослішання, яке і є зазвичай виходом із цілком егоїстичного існування та набуттям відповідальності (та/або страху). Власне, американський індивідуалізм теж невід’ємний від інфантилізму, й, якщо прийняти цю схему як ту, що втілена у “Марті Супрімі”, то індивідуалізм – не постійна риса, а проблема росту. Якщо вам ця ідея не дуже подобається, то найскоріше ви відчули фінал “Марті Супрім” як фальшивий. Тобто зовсім необов’язково робити проєкції у майбутнє та сперечатися чи стане колись Марті Маузер меншем (mensch), як його скандально помилково називає герой Абеля Феррари, або залишиться рівно тим, ким був. Все одно ніякого Марті Маузера не існує, є тільки глядачі, яким, схоже, Джош Сафді пропонує ідею про те, що приниження та розчарування занадто егоїстичної людини, впевненої у свої винятковості – це спосіб для юного максималіста стати зрештою чемною та гідною людиною. Ну тобто якщо вона талановита та цікава. Тобто як Тімоті Шаламе. Якщо б Джош Сафді принижував когось не надто приємного і не такого й цікавого, то такий фінал своєму героя не подарував би. Та й фільм би напевно не зробив. Тому що це нецікаво.
