Коли приблизно 27 років тому вийшла “Матриця”, світ переважно існував все ще як аналоговий, тому пробувати розрізняти реальність та симуляцію ще мало якийсь сенс. У “Щасти, розважся, не помри” Гора Вербінскі головний герой вже не Нео, а Морфей, який хоча й досі пропонує синю та червону пігулки іншим персонажам, й, чесно кажучи, вже майже насильно пхає їм в горлянку одну з них, сама реальність перетворилася на чорно-біле кіно, в якому важлива відмінність кольору, як і значення, пігулок просто зникла. Тепер це дві однаково сірих предмети, ковтання яких є суто ритуальним й прописане у самих правилах одного, єдиного і нерозривного світу.
Коли на початку фільму в типову американську ресторацію, де подають бургери та сидять скаути, студенти, стомлені вчителі після робочого дня і просто типові мешканці Каліфорнії, які зайшли натовктися на ніч, заходить персонаж, який на 70% відсотків виглядає наче втік з фільму Террі Гілліама, а на 30% – як стандартний лос-анджелеський безхатько (вибачте, я так бачу з України), фільм вже заслуговує на приставку “мета”. Звісно, це сам Ґор Вербінські. Коли його аватар у фільмі (Сем Роквелл) починає говорити, то це ще більш очевидно. Після провалу “Одинокого рейнджеру” і не стільки провалу, скільки надто дивного навіть для 40 мільйонів бюджету “Ліки від щастя” Ґор Вербінскі зник з режисури на 10 років. Я думаю, здебільшого через останній фільм, оскільки в ньому Ґор насправді продемонстрував те, що майоріло далеким вогнищем у більшості його фільмів (особливо в “Ранго”), але запалало пожежою прямо на очах саме в “Ліках від щастя” – він надто пришелепкуватий для великого Голлівуду режисер – і не в позитивному сенсі Тайки Вайтіті, чудернацкість якого навіть корисна для створення різноманіття досить одноманітного кіноменю, а в хворобливо дивному. І от тепер протагоніст його нового фільму, зробленого за смішні 20 мільйонів, залітає у бургерну – класичний розплідник сцен та початків фільмів в американському кіно, – і починає говорити, що прибув з майбутнього, в якому все дуже погано, а винуваті в цьому всі, хто зараз тут присутні (включно з глядачами, які дивляться в екран). Вони знищили суспільство, підмінивши його на екрани, й всіх переміг ШІ, який з тих пір править світом. Ну тобто не вони, а всі ми. Типова заздрісна поведінка режисера, якому не давали фільмувати цілу декаду. Псевдо-пояснень на кшталт “Матриці” як тоді світ продовжує існувати, тут не буде, тому що вони більше не потрібні. Власне, просуваючись своїм сюжетним шляхом “Щасти, розважся, не помри” дає все більше приводів сумніватися в якій з реальностей ти знаходишся і робить серйозні зусилля для стирання слова “якій”. Далі будуть спойлери середньої тяжкості.
Отже, Ґор Вербінскі зняв начебто сатиру на тему ШІ-паніці, але у формі фільму, написаного людьми (конкретно Мет’ю Робінсоном), які імітують сценарій відеогри, який створює в реальному часі ШІ, якщо я не наплутав порядок. Чи належить сам цей фільм до творів ШІ-паніки, сказати важко.
З одного боку, він войовничо зустрічає проблему у кількох площинах одразу, маючи не тільки основний сюжет, а й кілька відгалужень, створеними спеціально для демонстрації глибини схибленості сучасного світу. Основна сюжетна лінія демонструє як протагоніст та аватар Гора Вербінскі з кількома рекрутованими ним людьми, яких він спромігся відірвати від бургерів та пирогів, вирушає у квест кількома кварталами нічного Лос-Анджелесу, аби дістатися будинку, де саме зараз 9-річний хлопчик закінчує створювати штучний інтелект. Завдання – запхати йому в комп’ютер флешку, з софтом, розробленим найкращими мізками андеграундного опору майбутнього – не для того, щоб зупинити появу ШІ, а щоб принаймні той не винищував людей. Відгалуження, закапсульовані в окремі історії посеред основної дії, розповідють про учасників групи та як вони дійшли до того закладу, щоб їх мобілізували для рятування світу. Історії розповідають не про всіх, а тільки про більш відомих акторів. Або, ймовірно, тут треба застосувати зворотню логіку: хто з персонажів мав свої окремі історії в сценарії, отримав для втілення більш відомі акторські тіла. Всі з них нещодавно скуштували сучасний світ, й він їм не сподобався. С’юзан (Джуно Темпл) отримала клона свого вбитого сина з вшитою рекламою та штрих-кодом на шиї, Марк (Майкл Пенья) і Дженет (Зазі Бітц) побігали від юрби зомбіфікованих своїми смартфонами підлітків у школі, в якій вони викладають, а Інгрід (Гейлі Лу Річардсон) втратила хлопця, який пішов від неї жити у віртуальну реальність відеогри.
З іншого боку, войовничо зустрічаючи проблему, фільм цілком визнає, що вона зовсім не в ШІ, оскільки штучний інтелект відзеркалює людей й суспільство, де все підпорядковано продажу продукту, який зменшить зусилля або відволіче від проблеми (чи це значить, що ці самі прагнення позначаються на характеристиках та способу роботи самого ШІ?). Втім, оскільки в “Щасти, розважся, не помри” це формулювання “порождене”, як і все інше, самим ШІ, воно виглядає більш парадоксально та підозріло, ніж якщо б його сказав якийсь сивий дядечка в окулярах з катедри. Також краще не треба забувати, що “Щасти, розважся, не помри” сам по собі є таким самим продуктом, ставлення до якого як до сатири або як до відволікання від проблеми запрошенням попрокрастинувати 135 хвилин в сидіннях та добре розважитися має бути, я думаю, цілком амбівалентним. Він очевидно глузує сам з себе, але це не змінює його сутність. З іншого боку, він не може не вказати на проблему не перетворившись на продукт, оскільки монетарні відносини у світі кіно передують, власне, тому, що ми називаємо його культурною, суспільною чи якоющехочете цінністю. Класика.
І нарешті залишається питання реальності. Якщо та ж перша “Матриця”, належачи до наївних фантазій фактично ще аналогового світу, колись досить чітко розділяла дві реальності, й глядачі знали хто і за що бореться, то ця стрічка демонструє, що так просто не буде й повністю підтримує ілюзію того, що існує один світ, ніколи з нього не виходячи. Він насичений як повсякденним, так і фантастичним, тому логічно піти за майже прямою вказівкою фінала про те, що все створене було чимось типу віртуального світу (що робить основний квест героя абсурдним, хоча його проходження – захоплюючим) , а не історією про мандрівника в часі, який поринув у минуле, щоб врятувати світ від та віддати оммаж “Термінатору”. Втім, фінал теж не вирішує проблеми розділення реальностей, оскільки фільм не дає змоги зазирнути за межі однієї та нероздільної й зробити якісь більш обґрунтовані висновки щодо її природи. Це наче позиція продемонструвати те, що можна вважати суспільною реальністю з тою поправкою, що тепер вона утворюється не через комунікації індивідів між собою, а через комунікації з мережею або ШІ, тобто продуктом, який створений людьми, але насправді не для комунікації, а для задоволення їх голоду до інших продуктів – зовсім необов’зково матеріальних, а й, наприклад, вражень. Це схована реальність, втім, цілком справжня, нашої повсякденності, якій стрічка просто надає візуального втілення.
“Щасти, розважся, не помри” цілком можна назвати сатирою. Втім, сатирична гіперболізація не відчувається як та, яка викликає реакцію на себе як на абсурдну й тим більше обурливу. Вона вдала та влучна, але її цілком можна проковтнути в мультиплексі та запити колою. Тобто завдання протагоніста та його супутників фільму “Щасти, розважся, не помри” цілком конгеніальні відчуттям глядачів, – той бореться з ШІ, хоча ані природа реальності, ані природа головного героя з його супутниками, схоже, не відповідають сутності завдання, а глядачі сприймають це як сатиру, однак навряд належать до табору тих, хто тягне потяг сучасності в інший бік. Але й ті й інші зараз споживають продукт для того й створений, щоб у його визначених межах споживач міг каналізувати своє невдоволення, отримати задоволення тощо. Фільм робить все це цілком свідомо й навіть, можна сказати, пропонує себе з іронією знання про свою сутність, що робить його водночас сатиричним твором і об’єктом своєї ж сатири. Або, якщо видалити все зайве – фіксацією якоїсь точки у суспільному часі, коли той вже не існує бути суспільним.
