Хоча вже “Тітаном” Жюлії Дюкурно очевидно заявила, що простою режисеркою не є, до неї до сих пір приклеюють тег боді-горора, напевно, один з найбільш безглуздих тегів в сучасних жанрових означеннях, який значить не більш, ніж “зелений” або “стрімкий”. Напевно, саме тому, говорячи про “Альфу”, майже завжди згадують загадковий вірус у фільмі, що перетворює людей на камінь (боді-горор, алегорія СНІДу!), й майже ніколи те, ще фільм Дюкурно є справжньою екранізацією коротенького віршика американського романтика Едгара Аллана По“Сон уві сні” (Dream Within a Dream) про ілюзорність реальності та безжальний плин часу, який абсолютно зрозумілий після першого читання і вже не дуже – після десятого. В фільмах Дюкурно дійсно багато пластичних та не дуже змін та дивних мутацій тіла, але тим головним тілом, яке вона вивчає, є, напевно родина. “Альфа” вивчає саме його.
Взагалі, несумісні подвоєння здаються нормальним і для фільму і для його сприйняття. “Альфа” дратує та захопллює водочас, й дратує, звісно, своїм постійним станом емоційної лихоманки. Це очевидне кіно покоління, яке звикло спочатку перетворювати певні кластери свого життя на травми, а потім їх продавати. Втім, “Альфа” аж ніяк не є трансляцією стану, до якого підключили 100-ватний підсилювач, яким був, наприклад, нещодавній “Я не залізна” ( If I Had Legs I’d Kick You), але ця його особливість може загубитися на тлі постійного емоційного тиску на глядачів. “Альфа” є сном, але не нормальним, тихим, спокійним сном, а химерним кошмаром. Однак, стрічка Дюкурно не повідомляє явно чиїм саме сном вона є й зрештою доводить до точки, коли її або треба визнати повною маячнею або переоцінити побачене. Цей фільм захоплює тим, наскільки амбітною є його наративна побудова й як химерно змінюється його тіло за 128 хвилин.
“Альфа” настільки довго прикидається “фільмом про досрослішання”, якщо вже згадувати заяложені терміни, що нічого більше там можна й не помітити. Альфа (Мелісса Борос), 13-річна підлітка берберського походження, живе десь у альтернативній Франції приблизно 1990-х, в якій вирує загадковий вірус, що повільно перетворює тіла людей на камінь, схожий на мармур (вдруге поспіль Дюкурно поєднує органічне та неорганічне в тілах людей). На самому початку фільм під час вечірки, дівчині, яка знаходиться не схоже що в повній свідомості, б’ють тату – літеру “А” на передпліччі. Сам факт цього акту визначає одну з головних ліній фільму. Мати Альфи (Гольшіфте Фарахані), медсестра, яка щоденно доглядає хворих саме на вищезгаданий вірус, перелякана, що через голку Альфа могла заразитися. Цей страх втілюється не тільки у конкретні події, а й наче розповзається на всіх інших людей навколо – звісно, що й на саму Альфу, але в першу чергу на шкільне оточення дівчини, яке (не надто обгрунтовано) починає вірити, що вона носій вірусу. Оскільки це фільм Жюлії Дюкурно, то там слід очікувати бризки крові – з головних героїнь у тому числі. А оскільки вірус передається саме через кров, то у школі швидко утворюється певна система остракізму Альфи.
Крім Альфи та її матері у фільмі з’являється третій головний персонаж. Це Амін (Тахар Рахім) – брат матері. На час своєї появи у житті 13-річної Альфи він вже представлений у флешбеці, з якого починається стрічка. У ньому ще маленька Альфа, яка не згадає цей епізод вже більш дорослою, поєднує фломастером в одну лінію всі його багаточисельні сліди від голок на руці. Амін досі зберігає всі сліди своїх життєвих звичок на руках, й час від часу повертається до них (звичок), хоча перебування в квартирі своєї сестри та племінниці для нього, судячи з усього, має прирівнюватися до рехабу. Він якимось дивом ще живий, хоча іноді потребує сеансів реанімації після наступного передозу, чим і займається його сестра. Забравши всіх пасажирів та давши глядачам перевірити їх квитки, потяг фільму вирушає.
Взагалі, попри фактурну і правдоподібну, хоча і на надвисоких емоційних тонах, реальність майже кожної окремої сцени “Альфа” не видається фільмом, в якому сцена А є логічним та вмотивованим наслідком сцени Б. Тому її звивистий шлях до фіналу може здаватися дедалі хаотичнішим, дивним, а в кінці цей потяг бере й з’їжджає з рейок. Втім, це не американське кіно за 100 мільйонів, де такі вимоги є набагато міцнішими. Проте стрічка Дюкурно куди уважніша до іншої кінематограічної умовності, яка, мені здається, може слугувати входом в певну інтерпретацію цього фільму, який, якщо врахувати цю деталь, стає куди більш продуманим, дисциплінованим та зрештою пояснює чому він не побудований за ясною причинно-наслідковою логікою. Й, до того ж, така інтерпретація дискретитує багато чого з повідомленого мною вище про цей фільм. Це точка зору. Якщо згадати те саме американське кіно за 100 мільйонів доларів, то там точка зору є зазвичай лише точкою переходу нарації, яка все одно зазвичай залишається власністю наратора – умовних авторів фільму. Фільм може надати окрему сцену суто епізодичноому персонажу, аби повідомити важливу для наративної структури та глядача інформацію, й це не значить, що ми бачимо події в прямому сенсі “з точки зору” цього персонажа.
На початку фільму “Альфа” бере, перш за все, точку зору Альфи. Кінематографічна умовність “точки зору” майже ніколи не нашаровується на фізичну точку зору персонажів (ми не бачимо події фільмів їх очами) – за неї зазвичай видається постійна присутність персонажа у сцені й тільки час від часу камера може давати деякі окремі епізоди з точки зору погляду самого персонажа. Цю умовність чи не завжди враховують фільми, де персонаж-наратор є ненадійним оповідачем. Це не випадок “Альфи”, тому що згодом можна цілком достовірно припустити, що Дюкурно розподіляє нарацію між матір’ю та донькою, кожна з яких має свої окремі сцени без участі другої персонажки. Сама поява другого оповідача вже оприявнює наявність третього та головного наративу – авторського. Отже, цей фільм наближається до звичного способу оповіді, де остання розподілена між декількома персонажами
Однак, нарація у фільмі все одно не є надійною, оскільки дедалі ближче до фіналу “Альфа” змушує переоцінити показані події й визнати, що вони не можуть існувати у одному всесвіті разом. Одна з них є несправжньою, або, якщо знову повернутися до Едгра Аллана По – сном. Але ж хто все-таки тут сновидець, згадуючи Девіда Лінча, якщо нарація фільму не може бути зведена до одного персонажу? Я б припустив, що “Альфа” – це фільм, де ненадійним наратором є сама Жюлія Дюкурно, й цей фільм є її сном (фільмом) про сон матері, яка уявляє події, які стануться за 7-8 років, коли її доньці виповниться 13, та в якому вона створює події, що перетворюють на живе переживання й тугу за померлим від вірусу чоловіком (а не братом, якщо вже відкинути прикидання), і свої страхи, що їх донька повторить шлях батька. Втім, і мати і Дюкурно надають у фільмі суб’єктність самій Альфі. Ретроспективно – це найдивніша річ у фільмі, яка ламає всю конвенційність “Альфи”, але саме через неї всі події умовного теперішнього часу фільму, а це більшість його хронометражу, не можна вважати фальшивою реальністю, створеною заради твісту у фіналі. Це сон між реальністю, якої вже не існує (Амін помер) й тією, якою ще не існує (Альфа ще не тінейджерка), рівномірно розподіленим між матір’ю та донькою, яка всередині сну першої існує ніби самостійна істота.
Натомість Амін у цьому фільмі – завжди об’єкт. Аміна, власне, можна цілком назвати тілом “Альфи”, так само, як і його персонажок матері та доньки тими, хто вдмухує в це тіло життя. Саме з його тіла виниряє камера, щоб розпочати фільм – виниряє через його “ваду” – дірку в тілі, утворену уколами, через які, найскоріше, він і заразився вірусом. І це тіло розсипається в фіналі у пісок того самого характеру, що втікав з рук автора віршу, який є одним з джерел натхнень конструкції цього фільму, підтверджуючи, що основна частина фільму була лише сном. Й загадкова природа вірусу, звісно, не стільки є альтернативою СНІДу у цьому паралельному нашому всесвіті сновидінні, а й є метафорою перетворення живої людини на пам’ять про неї, яка більше ніколи не дасть відчуття тілесної присутності дорогої тобі людини. З іншого боку, Амін є тілом, за допомоги якого мати створює проєкцію Альфи. Тому Альфа та Амін мають багато спільного, починаючи з однакових перших літер у імені. Найбільш очевидна їх споріднена природа, втім, у сцені їх сну.
Фільм Дюкурно не складається як цілісний твір конвенційним чином й навіть не має тієї закінченої гармонії більшості фільмів-сновидінь Лінча. Він не має нормальної логіки оповіді, але й не схоже, що її потребує. Натомість він цілком конвенційний стилістично. І хоча “Альфа” не є простим повтором того, що Дюкурно робила раніше, є спокуса бачити його як такий самий конвенційний фільм й змістовно. Я думаю, через це він переважно був сприйнятий як не досить вдалий фільм Дюкурно, якщо не повний провал. Тим більше, першопочаткову репутацію йому створила преса в Канах, де, як і на кожному фестивалі, дивитися треба багато, а на подумати, навіть в тих, хто це робить, залишається обмаль часу. А “Альфа” потребує часового простору навколо себе – навіть не для того, щоб цей фільм прийняти, – цього може і не статися, але щоб спожити хоча б знявши обгортку. “Альфа” все одно дратує й цілком може не подобатися, однак це стрічка, амбітність якої спрямована у бік, в який навіть не дивиться абсолютна більшість фільмів, розуміючи під амбітністю дещо зовсім інше.
